Співачка ZAZ: "На Монмартрі нас годували й одягали, щоб не мерзли"

30-річна французька співачка, яка приїхала до Києва на церемонію"Телетріумфу", розповіла нам, як, перш ніж прославитися, співала вметро і на площах, а її ганяла поліція, про що б поговорила з Піаф,страх осуду і страховку у вигляді імбирного чаю.

- Ізабель, ваш псевдонім ZAZ у нас асоціюється з гігантом вітчизняногоавтопрому - Запорізьким автозаводом...

- О! Взагалі ZAZ - скорочення від мого імені Ізабель, його придумалимої друзі. Мені ж воно здається символічним, адже латинський алфавітзакінчується буквою "Z", а починається з "А"... Це як цикл, що все вцьому світі з чогось починається, чимось закінчується, і повертаєтьсяназад. Це дуже нагадує наше життя (сміється).

- Вас через голос порівнюють з французькою легендою Едіт Піаф. А якбибула можливість поспілкуватися з нею, що б ви їй сказали?

- Це не найгірше з порівнянь! І якби мені сказали, що я можу провестичас з Едіт Піаф, я б просто постаралася побути з нею, відчути її яклюдину і особистість. Одного разу я перетнулася з Патрісією Каас, алевона була дуже лаконічна, і ми не змогли нормально поспілкуватися.

- Ви починали музичну кар'єру на вулицях французьких міст. Не булостраху назавжди залишитися вуличною співачкою?

- Не зовсім так. У моїх батьків не було музичної освіти, але вонивважали важливим дати її своїм дітям. Тому майже все дитинство і юністья займалася музикою, брала уроки співу. А в 21 рік отримала стипендіюдля навчання в Школі сучасної музики. У 2000-му році влаштувалася нароботу в оркестрі, в якому було 16 осіб. Ми грали джаз, блюз, латинськумузику і навіть виконували кабаре-номери. А вуличний спів з'явивсятільки для того, щоб більше заробити.

Спочатку виступали в метро, ​​але не вийшло: в підземці людипоспішають, думають про своє і зовсім не звертають уваги на оточуючих.Пішли співати на Монмартр, де повно туристів. Не відразу, звичайно, алезнайшли прибуткове місце: художники, які стояли поруч, і власникимісцевих ресторанчиків - всі давали нам гроші і іноді годували нас, афранцузи і туристи приносили нам теплі речі, щоб взимку ми не мерзли.Але у Франції без спеціального дозволу вуличні співаки працювати неможуть. У нас його не було, тому до нас періодично підходила поліція,намагалася нас прогнати. Ми йшли, потім поверталися і люди говорилинам: "Ідіть, ви такі гарні, що ми віддамо вам усі гроші!"(Сміється).

- За рік ваші хіти Je veux, Dans ma rue, Les Passants почув весь світ.Встигли звикнути до популярності?

- У моїй популярності є багато позитивних моментів, але я сприймаю її,як велику відповідальність для себе. На вулицях і під час концертів язустрічаю людей, які не знають мене особисто, але чули мої пісні абоісторію мого успіху і відчувають якусь повагу до мене. Мені завждиздавалося, що важливо не розчарувати їх. Кожен може стати зіркою,головне - залишатися при цьому людиною.

- У Парижі ви можете дозволити собі вийти в супермаркет за покупками,або доводиться ховатися за темними окулярами?

- Останні два роки я багато і важко працюю, тому коли повертаюся вПариж, просто лежу на ліжку і не знаходжу в собі сили, щоб взагалікудись піти. Раніше мене починали мучити страхи: я боялася, що менезасудять, думала: "Боже, я звичайна людина! Чому я стільки значу дляцих людей?" Я перестала думати про ці дрібниці після того, як під часзйомок музичного відео ми піднялися на вершину Монблану. На мені бувзвичайнісінький одяг, жодних окулярів, ніякого головного убору - іраптом я чітко зрозуміла: ні, я маю право бути такою, яка я є, і прицьому зовсім необов'язково ховатися. Якщо я не захочу фотографуватися,ввічливо скажу про це людині. Тепер я спокійно виходжу на вулицю і незвертаю уваги на чиїсь погляди.

- Ви спробували в Києві наші національні страви: борщ з папмушками,вареники і сало?

- Ні, ні, ні! Я не люблю і ніколи не їм жирну їжу. І не тому, що цевпливає якось на голос. Я його ніколи не страхувала, як інші зірки.Головне - пити перед сном імбирний чай, багато спати і частішевідпочивати - от і вся моя страховка.

Джерело: "Сегодня"