День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні: вустами очевидця про жорстокість тих років
Жадібною смерносною рукою Друга світова війна забрала мільйони життів українців. Не питаючи дозволу в мирного неба та налитої достатком пшениці, вона вкрала невинні серця малих і старих, відібрала право на життя в молодих. Жорстока, кров’ю полита картина набирала таких несамовитих обертів, що лише одиниці змогли вистояти в пеклі болю та несправедливості.
8-9 травня Україна традиційно вшановує День пам'яті, а також День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ці дні важливо нагадати про непересічну роль українців у перемозі Об'єднаних Націй у Другій світовій війні, висловити повагу всім борцям проти нацизму, увічнити пам'ять про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у ці роки.
WAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAGH!!!!!!!!!!!!!!!!000Вустами очевидця про спогади тих років:
Спокій у нашому селі Водяному (нині Дніпропетровщина) гітлерівці порушили в кінці літа. Щоб не залишати добро німцям, наша відступаюча армія запалювальними бомбами знищила склади з хлібом на залізничній станції Девладово, що знаходилось недалеко від нас. Наш достаток в минулому, а нині просто горінь, палав декілька днів. Фронт покотився далі на схід, а згодом в село прибула жандармерія. Ми тоді з сестрою і мамою жили в старій хатині. Зима нам видалася тяжкою. Ледве переживши її, мама померла весною. А ми залишилися удвох із сестричкою.
Здається, 14 травня 1942 року наше село оточили гітлерівці, поліцаї. Облава! Забирають у Німеччину! Німці виловлювали молодь по хатах, по горищах, а після зганяли до центру села. Витягли з хати мене з сестричкою та й повели на станцію. Напхавши нас в товарники, як оселедців, до інших постраждалих юнаків та дівчат, повезли в невідому путь. Їхали ми два тижні…
Потрапив я в концтабір, що розташований був недалеко від Берліна. Тут в’язні працювали на радіозаводі «Лоренц» по 12 годин на добу. За невиконану норму, за дрібну провину наглядачі нас били. Кожної неділі, у вихідний, в дерев’яних бараках німці робили дезінфекцію – на жаровнях розжарювали сірку, їдучий дим проникав у кожну шпарину, у набиті стружкою матраци. А потім нас заганяли в барак і щільно закривали двері. У задусі, їдкому диму сиділи ми до ранку. Багато в’язнів не витримувало тих мук, тому задихалися від чаду.
Через сім місяців нам із товаришем вдалося втекти із табору. Тікати було нікуди, навкруги одні фашисти. Але ми, голі, обірвані, худі, пробирались лісками, лісосмугами на схід. На жаль, через тиждень нашу волю відібрали, нас упіймали. Покаранням були несамовиті побиття. У «наш» табір вже не повезли. Мене місяць тримали в одиночній камері в берлінській в’язниці на площі Александерплац. На допити водили щодня. Офіцер в новенькому мундирі власноруч розбивав мені лице до крові, а після йшов мити руки з милом, витирав рушником, сідав та записував. Далі знову те саме. «Культурний» гад був!..
WAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAGH!!!!!!!!!!!!!!!!Одного дня наділи наручники, посадили в машину та повезли. У машині чоловік із тридцять напхано. Ми думали, що на розстріл везуть…
Привезли нас у табір Заксенгаузен. Наче в пекло потрапили. Охорона така, що не втечеш. Бетонна висока загорожа, за нею ще кілька із колючої проволоки під великою напругою. Есенівці з вівчарками, на вишках вартові з кулеметами. Сотні бараків, в яких на той час знаходилось 45 тисяч в’язнів. В кінці табору, що був розташований півколом, стояв крематорій. І дим – трупний, нудотний дим…
Нас повели в баню, обробили карболкою. Видали полосаті роби і номери. Мій номер був – 60558. Не було там у людей ані прізвища, ані ім’я. Людей прирівнювали до робочої худоби.
З основного табору я через тиждень потрапив у табір на цегельному заводі, на якому працювали майже три тисячі в’язнів. Робили ми біля розжарених печей, вантажили на платформи сиру цеглу. Робота по 12 годин, спека страшна. Німіють руки, вогнем пече спина, і цегла, цегла, цегла… Не було часу на відпочинок. На платформу рівно 820 цеглин влазить, спробуй не встигнути завантажити. Конвейєр! Люди вмирали, як мухи. Найбільше дошкуляв голод, в’язні виснажувались. Годували нас юшкою з брукви та давали раз на день шматочок чорного ерзац-хліба.
Справжній жах починався тоді, коли після роботи в’язні повертались до своїх бараків. Солдати охороняли лише табір та конвоювали нас на роботу, а в бараках заправляли так звані «кубові» та «штубові», які призначались табірним начальством із німців – кримінальних злочинців. Ці нелюди жорстоко знущалися над нами. По-садистськи били першого-ліпшого просто так, з нудьги, для розваги, знущаннями доводили людей до того, що вони сходили з розуму.
WAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAGH!!!!!!!!!!!!!!!!Дні тягнулись, як примарний, жахливий сон. Втрачалось реальне відчуття часу, розум відмовлявся вірити в таку жорстокість над людьми. Але ми ніколи не втрачали надії. Ми вірили в своє майбутнє…
Десь в кінці 1944 року на нашому заводі цегли стали виробляти менше, натомість в печах проходили термічну обробку корпуси для мін. А 22-го березня 1945 року наш завод-табір американські літаки розгромили вщент. З трьох тисяч в’язнів вціліло лише 800 чоловік. У наш бункер упала запалювальна бомба, мене контузило, обгоріли вуха, я надовго оглох.
Нас перевели в основний табір. Крематорій не простоював і хвилини: німецька машина масового знищення працювала безперебійно. Та фронт наближався. 16 квітня в’язнів групами по 500 чоловік стали переправляти в сторону Балтійського моря. В одну з таких колон смертників потрапив і я. Бо, як ми потім дізналися, в’язнів вантажили на баржі, а потім ці баржі в морі топили. Два тижні йшли ми колоною, під конвоєм. Нас не годували, знесилені люди падали, а начальник конвою Густав Зорге, прозваний за жорстокість «залізним», йшов позаду і власноруч пристрілював їх. Потім якось зупинив колону, відібрав 50 чоловік, велів конвоїрам розстріляти їх, а нас погнали далі, на північ.
Диво сталося 1-го травня. Конвой залишив колону, десь зник, пішли і ті, хто їм прислужувався. Ми були вкрай здивовані, не знали що й думати. Ще не вірячи, що ми без охорони, в’язні стали розбігатись. Побіг і я. Пристав до однієї групи, знайшли в лісі сарай, вирішили там заночувати. Поснули голодні. Коли це серед ночі, чуємо: «Браточки, ви живі?». Відкриваю очі, бачу: з ліхтариком стоїть сержант і з ним два наші бійці, у формі, касках, з автоматами. Ми вільні! В нестямній радості я пожбурив угору свій котелок для їжі, він з брязкотом покотився по горищі… Ми плакали від щастя…
Чотири роки служив я з в’язківцем в мотострілковому полку на території Німеччини. У 1949 році звільнився в запас. Покинув село шістнадцятирічним хлопчаком, а повернувся мужчиною…
WAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAGH!!!!!!!!!!!!!!!!Працював і на заводі, і на будівництві, і в геологорозвідувальній експедиції. Ось і селище на Кіровоградщині одним із перших починав будувати. Подобалось мені не просто працювати, гроші на життя заробляти, а до кожної роботи підходити творчо, вкладати в неї серце, щоб вона на радість людям була, щоб кожний міг милуватись результатом моєї праці.
У 1988 році отримав я запрошення у Київ на зліт колишніх дітей-в’язнів концтаборів. Їздив. Зустрівся там із своїм товаришем, який йшов зі мною в одній колоні смертників… Боляче нам було згадувати…
Пізніше знайшов своє кохання вже в мирній країні. А поєднав нас із дружиною символічний знак долі – родимі плями на щоках. «Дві сирітки знайшли один одного», із болем в очах, але щасливий, – розказував наш герой.
День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – день ушанування кожного, хто боровся з нацизмом, підкреслення солідарності та бойового братерства всіх Об'єднаних Націй, згадка про історії окремих людей, долі яких скалічила та спаплюжила убивча війна. Ми маємо пам’ятати цю безжалісну сторінку своєї історії. Ми маємо шанувати тих людей, які віддали своє життя заради нашого майбутнього.
WAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAGH!!!!!!!!!!!!!!!!Долучайтесь до каналу "Україна" в меседжерах, аби дізнаватись першими про актуальні та обрані матеріали за посиланнями:
Viber – https://chats.viber.com/kanalukraine/uk
Telegram – https://t.me/kanalukraina