Для нас вже стало доброю традицією зустрічати весну «на підборах». З нагоди приходу чарівної пори року та Міжнародного жіночого дня, ми присуджуємо премію «Кришталеві підбори» жінкам, чия діяльність допомагає змінювати світ на краще.

Цього року ми з вашою допомогою оберемо жінок, які отримають подарунок від «Ранку з Україною».

Ми збирали ваші історії на сторінці програми у Facebook і обрали 5 найкращих. На нашому сайті ви можете проголосувати за ту, яка найбільше заслуговує перемоги.

Я хочу розповісти про життя моєї мами Олени. Вона народилася в 42-му році. Саме в той час йшла війна. Олена була найменшою в багатодітній сім\'ї. В той час важко було заробляти на їжу. Оскільки дітей було багато і їжі не було, діти і Олена голодували. Її батько пішов на війну коли вона мала народитися. Коли їй було 14 років вона зранку ходила до школи, а вечері працювала на заводі. Закінчивши школу поїхала на заробітки. Одружившись з моїм татом – Миколою, народила 14 дітей. В неї багато внуків, які її дужі люблять , ще є 3 правнуки. Кожен її любить, а вона любить їх.

В нас таке важке життя, що, історія, майже, кожної жінки – унікальна, і кожна заслуговує на нагороду... Авжеж, ми цінуємо в першу чергу наших матусь. Можливо буду виглядати не зовсім скромною, але хочу розповісти про свою доньку. Але, не як мама про свою дитину, бо тож зрозуміло, що для кожної матері її дитина найкраща і заслуговує на най-най... А як жінка про жінку, про викладача, маму та чуйну, небайдужу людину.

З самого дитинства моя Оксанка захоплювалась книжками та малюванням, мріяла стати вчителькою. І на щастя так воно й сталося – тепер Оксана Олександрівна викладає англійську мову. Всі учні її люблять. Навіть одного разу був такий випадок, коли до неї прийшла грузинка та просила навчити її сина англійської, але на той час хлопчина не знав жодного слова російською або українською, і як його вчити? А Оксана взялася і уявляєте, навчила! Ще й так, що разом з англійською хлопець вивчив українську, російську і зараз вже випускник Київського Інституту Міжнародних Відносин!

А ще, моя Оксанка краща донька і мати моїх онучок-двійняток. На жаль, їй довелося пережити багато труднощів, але вона не зламалася, а стала ще міцнішою! Дівчатка народилися з набряком мозку і легенів та потребували дороговартісного лікування... і так сталося, що не було надійного плеча біля неї... тож труднощі і виховали її характер. Весь свій час вона придяліє тепер донькам, їхній освіті та розвитку.
А ще, вона пише гарні вірші. Не професійно, звичайно, а може й професійно... вона ж філолог і вже має декілька надрукованих у різних виданнях. Її часто запрошують на різні заходи.

Моя донька – людина, яка має чесну, добру душу, тому їй і важко в житті, напевно... а я так хочу, щоб її очі світилися від щастя. Щоб після всього, що випало на її долю вона нарешті стала просто щасливою жінкою і мамою!

Тому, напередодні її 40-річчя, 2 березня, я вирішила розповісти про неї, бо, як відомо \"в 40 лет жизнь только начинается\", і я вірю, що так неодмінно і буде! А якщо їй ще й пощастить отримати від вас подарунок, то буде справжня нагорода для неї, бо я вважаю, що своїми вчинками та ставленням до оточуючих, до рідної країни, до своєї професії вона справжня українка і людина доброї душі.

Ось її вірш, який я люблю більше всього.

З любов\'ю і повагою до всіх глядачів «Ранок з Україною». і взагалі, до всіх людей. Я вирішила номінувати свою матусю на звання #жінкароку, тому що вона незрівнянна мама і найбільш вдячна дочка, яку тільки можна зустріти. До останнього дня свого життя бабуся і дідусь були шановані нею. «Мамо!» І «Тату!», – тільки так до них зверталася власна дочка.

Моя мама була колись красивою дівчиною і могла ходити на підборах, з маленькою сумочкою в руках. Вона усвідомлено вибрала інше життя, розгубивши молодість, красу і здоров\'я, поки десятками років по неділях в будь-яку погоду і будь-який час року вставала не пізніше 5 ранку, щоб наготувати гостинців, потім галопом мчала на автобус, потім пішки долала кілометри шляху з двома важкими сумками в руках. Мені ніколи не забути ту дорогу: найскладнішим взимку було підкорювати круті слизькі спуски і підйоми, а влітку підошва сандалів просто потопала в асфальті, що плавився на сонці, а вона йшла і йшла, не зважаючи ні на що.

Завжди, коли я йшла разом з нею, то ставала свідком тихої і реальної сили любові. Як могло статися, що в двадцять першому столітті ми так і не прийшли до того, щоб за більш, ніж 30 років потрібний автобус так і не пустили за потрібним маршрутом? Не знаходжу відповіді досі ... Дідусь помер в 2004, доживши до 95 років, а бабуся померла нещодавно, доживши до 100 років і трьох місяців. Сказати, що мамі було складно, це не сказати взагалі нічого. І незважаючи на це, я не пригадую жодного разу, коли вона сказала б, що таке життя не для неї. Ось уже півтора року село Новокурське, Інгулецького району, що в місті Кривий Ріг чекає, коли відкриються двері автобуса і знайомі ноги торкнутися дороги, якій, здавалося, не буде кінця. Але тепер мамі самій вже 72 роки і сил вистачає тільки на те, щоб машиною приїхати на могилу до бабусі й дідуся.

Я не раз ставала свідком, як люди відводять очі, коли думають про старість. Думаєте, вона їх лякає? Ні, їх лякає те, що одного разу їх зрадять ті, кого так віддано любили. Чи можливо ще зробити хоч щось, щоб старість не була синонімом слова страх? Думаю, мені відомий рецепт. Любов, яка живе в нашому серці, потрібно зважувати і розділяти на багато частин. Не можна вкладати все тільки в партнерів, або тільки в своїх дітей, роблячи з них маленьких божків, інакше прийде час, і вони не будуть знати, що таке любов до когось, крім себе. Давайте дарувати #любов не комусь одному, а всім, кому вона потрібна: собі, своїм батькам, далі дітям, оточуючим людям і братам нашим меншим, не забуваючи віддавати любов Бога і всього Всесвіту. Тільки тоді життя стане гармонійним і наповненим змістом, а старість буде сприйматися не інакше, як осіння пору року, час, коли прийшла пора відпочивати і пожинати плоди свого життя!

Мамуля моя, твоє ім\'я #Надія, дуже люблю тебе! Поки є час, буду завжди намагатися, щоб твої очі світилися від щастя.

Розповім про свою матусю, яку сильно люблю! Їй довелося нелегко у житті. У 28 років стала вдовою, на руках двоє маленьких дітей. Хоча останні роки вона жила із батьком, але він піднімав руку на маму, бабу, діда і на мене. Залишилася вона із двома дівчатками, добре, що батьки їй допомагали. Завжди на її шляху були випробування, злети і падіння, але вона завжди покладалася на волю Божу у будь-яких ситуаціях і цьому треба в неї повчитися. Для мене вона найрідніша людина, людина, з якої треба брати приклад, не падати духом!

Віддам нагороду своїй бабусі! Матері вже немає серед живих. Так вийшло, що бабуся росла у великій родині (6 дітей, тобто 5 братів і сестер), вона допомагала завжди по господарству і дивилася за молодшими дітьми. Коли прабабуся пішла в інший світ, турбота про хворого брата впала на неї, інші «родичі» вдали, що у них немає такого брата! Вийшла заміж, у чоловіка стався інсульт, почав сильно випивати і морально ображати бабусю, тепер вона доглядала вже за 2 хворими, до кінця життя брата паралізувало і їй стало ще важче за ним доглядати (він не розмовляв і майже нічого не розумів і так з самого дитинства ). На даний момент, чоловіка і брата немає серед живих, а моя 76-річна бабуся ніяк не хоче йти з роботи! Здоров\'я їй і довгих років!