Анатолій Галицький - старший водій пожежної частини. Надзвичайні ситуації - вже давно стали буденністю для нього. Але справжня перевірка його мужності відбулася 8 червня 2015 року, коли сталася пожежа на нафтобазі під Васильковом. Там зберігалися 15 тисяч тонн нафтопродуктів. Протягом 8 днів 300 пожежників не давали вогню піти далі. Довелося працювати за температури понад 800 градусів. Четверо пожежників загинули. А коли сталося найстрашніше - вибух - Анатолій кинувся у вогонь, щоб вивезти свою пожежну машину разом із напарником. З численними опіками Анатолій Галицький місяць провів у лікарні. Сьогодні він продовжує рятувати жителів Києва та області.

Дивитись сюжет

Віталій Потапчук - розробник унікальних та надзвичайно важливих мобільних додатків та сервісів для глухих та слабочуючих людей. Він з дитинства має ваду слуху, але саме зустріч із майбутньою дружинею Наталею перевернула його життя: Наталія зовсім не чує, тому її спілкування із оточуючими має деякі складнощі. Аби кохана змогла повноцінно жити, хлопець разом із своїми однодумцями створив ряд унікальних додатків та сервісів, один з найважливіших - це контактний центр перекладу жестової мови. Завдяки йому користувачі за лічені секунди можуть отримати онлайн-перекладача жестової мови відеозв\'язком. Таким чином нечуючі можуть спілкуваатися з будь-ким та будь-де: з лікарем, у банку, подзвонити по телефону, викликати поліцію чи швидку допомогу.

Олександр Марусич - лікар, здатний кинути виклик найскладнішим діагнозам. Свій авторський метод він запровадив, коли працював у районній лікарні. Щоб допомогти хворим без шкідливих медикаментів, він почав опановувати рефлексотерапію. Сьогодні його методика – це лікувальні техніки масажу, мануальних практик та голкорефлексотерапії.

Олександр Марусич переконаний, що наше здоров\'я починається з хребта. Історії зцілення ветеранів АТО - одні з найуспішніших. Військовому, який в Іловайську отримав тяжке поранення у голову, він повернув відчуття смаку та запахів. Так само після лікування можуть розмовляти і рухатися діти з родовими травмами.

Дивитись сюжет

Володимир Оксимець – лікар, який вміє вирощувати кістки. Першим в Україні, 14 років тому, він почав використовувати стовбурові клітини для зрощення кісток, які не зросталися по кілька років. Навіть перша операція пройшла успішно: хворому, що не міг одужати понад 3 роки, було виконано трансплантацію власних стовбурових клітин - і він знову почав рухатися. Майже 10 років лікар проводив подібні операції в Донецьку, врятував багато шахтарів. Сьогодні він працює в Києві, ставить на ноги бійців АТО – тих, кому відмовляли навіть іноземні медики. Володимиру Оксимцю вдається повернути до повноцінного життя хворих, яких готувати до ампутацій кінцівок.

Дивитись сюжет

Василь Тарасюк – один із наймолодших Героїв України. Цю високу нагороду він отримав у 23 роки. Василь потрапив до АТО відразу після закінчення військової академії, пройшов найгарячіші бої в Авдіївці і Докучаєвську, де отримав позивний Тайфун. Кілька разів під час бойових дій рятував своїх товаришів: виносив їх із полум\'я, миттєво надавав першу допомогу, ризикуючи власним життя. А під час запеклих боїв у Авдіївці Василь вийшов сам на сам проти ворожого танку «Т-72». Озброєний тільки гранатометом він знищив противника. Після отриманої тоді травми він більше не може повертатися на передову. Але свої знання Василь Тарасюк передає наступним поколінням.

Дивитись сюжет

Ривіль Кофман – фея. Принаймні так вважають сотні дітей, які пройшли через її центр реабілітації для онкохворих. До 1994 року вона жила звичайним життям і не була пов\'язана з медициною. Але одного дня їй, мамі 4-х дітей, оголосили: вона проживе лише півтора місяця, оскільки має лейкоз. Утім, Ривіль вирішила боротися. Боротися, щоб допомагати дітям, яким поставили такі ж страшні діагнози. Її казки, розповіді, імпровізації надихали малят, не давали їм втратити віру у зцілення. І сталося диво – незабаром її хвороба також минула. Але Ривіль Кофман не зупинилася. Вона відкрила безкоштовний реабілітаційний центр, кожна кімната якого – це окрема казка.

Сергій Коваленков - інженер-будівельник, автор новаторського методу будівництва з конопель. Він отримав освіту в Канаді, працював у Туреччині, а нову технологію побачив вперше в Австралії. Його будинки зводять із матеріалу на основі технічних конопель. За собівартістю вони дуже дешеві, але найголовніше - не горять, добре зберігають тепло і підтримують прохолоду. Економія на опаленні в таких оселях - до 30 відсотків. З 2015 року Сергій почав зводити конопляні хати в Україні. За 3 роки втілено понад 30 проектів. Українська розробка набуває популярності у США, Швейцарії та Франції.

Дивитись сюжет

Тетяна Кулеша – передусім, мама. І саме завдяки її самовідданому материнству сотні українських дітей мають сьогодні надію на повноцінне життя. З 9 років син Тетяни поступово втрачав здатність ходити. Діагноз лікарів звучав як вирок: мукополісахаридоз - невиліковне генетичне захворювання. Допомогти може лише підтримувальна терапія, але держава не забезпечує нею хворих із настільки рідкісними недугами. Відтак Тетяна Кулеша вирішила об\'єднати батьків із такими ж проблемами, щоб їх почули у владних кабінетах. Зрештою саме завдяки їй та команді однодумців ухвалили закон для захисту пацієнтів із рідкісними (орфанними) захворюваннями, виділили кошти на їхнє лікування. Таким чином Тетяна врятувала свого сина та сотні інших дітей.

Олександр Борзих займається мікрохірургією і рятує людей від ампутацій. Починав працювати загальним хірургом, потім травматологом. Здобув колосальний досвід, що допоміг йому 2005 року зробити майже неможливе - пришити 9-ти-річному хлопчику ногу. 2014 року Олександру довелося покинути рідний Донецьк і клініку мікрохірургії, яку він створив самотужки. Зараз він живе в Києві, знову працює там, де сьогодні найбільше потрібне його вміння рятувати життя - у військовому госпіталі. Береться за найскладніші випадки, а його підопічні повертаються до життя, не втрачаючи кінцівок. Олександр Борзих і досі сам робить не лише операції, а навіть перев\'язки своїм пацієнтам.

Дивитись сюжет

Олександр Топорівський став селищним головою у 25 років. Його рідне селище Благодатне Волинської області тепер знамените на весь регіон. Тут є літній кінотеатр, вуличні тренажери, у всьому селищі – чистота і щороку будують нові дороги.

Після закінчення вишу Олександр вирішив повернутися у своє містечко, щоб навести в ньому лад. Зумів переконати жителів: треба і самим братися за роботу. Відтак усі скинулися коштами ремонтувати дороги, сортувати сміття, втілювати цікаві проекти. Кожен житель може написати про проблеми селищному голові навіть у соцмережах. У Благодатному встановили систему відеонагляду, планують відновити ставок і стати першим містечком, у якому всі багатоквартирки - ОСББ.

Вадим Минзюк - підприємець. Він жив на Донбасі і мав бізнес, який створив власними силами. Але 2014 рік перевернув життя. Його акумуляторний завод відібрали разом із іншим майном та грошима. Одного дня Вадим вирішив, що має виїхати із захопленої території з родиною. Влаштовуватися на новому місці було нелегко. Але він вирішив: зможе ще раз розпочати власну справу. Вадим Минзюк купив невелику ділянку і старий будиночок у Дитятках, на кордоні з Чорнобильською зоною. Тепер тут маленьке металургійне підприємство та міні-коксовий завод. Перероблюють шлаки з низьким вмістом металу. Роблять сплави, а з відходів - базальтову плитку. На підприємстві працюють й інші переселенці.

Дві вищі освіти та кар\'єру юриста Євген Клочок проміняв на безоплатну тренерську роботу у провінції. Колись, у 90-х, його захопив спорт, а тренер не дав сплутатися з поганими компаніями. Відтак, через багато років, Євген вирішив повернути борг: самому стати тренером, який би безкоштовно залучав дітей до спорту. Свій спортивний гурток він відкрив… у селі, запрошуючи дітей із усіх околиць. А пізніше, щоб обладнати тренажерний зал у Броварах - продав власний автомобіль і залучив усіх друзів до ремонту приміщення. Тепер він тренує дітей з кросфіту. Багато його учнів обирають спорт як майбутню професію.

Дивитись сюжет

Андрій Закалюк – директор інтернату. Але фактично - батько для понад 130 його вихованців. У 27 років він за власним бажанням залишив посаду вчителя історії і вирішив працювати в інтернаті. Одразу зіткнувся із великими проблемами: будівля інтернату була у майже аварійному стані, тому жити і навчатися там було вкрай важко. Найперше новий директор взявся за ремонт, гроші на який шукав у меценатів та волонтерів. У свою команду він брав не лише досвідчених педагогів, а й тих, хто попри брак досвіду мав величезне бажання працювати з дітьми. Сьогодні в інтернаті є кафе, де вихованці вчаться готувати, гуртки рукоділля, іконопису, арифметики, футболу тощо. Випускники інтернату вступають у найкращі виші країни, виграють конкурси та олімпіади. І багато хто може назвати Андрія Закалюка - татом.

Дивитись сюжет

Вадим Вус – сімейний лікар, справжнє диво для жителів села Карпилівка, що на Рівненщині. У 15 років він зцілився від раку і після цього вирішив стати медиком. Сьогодні на його амбулаторії тримається все село: лише за день він може прийняти 70 пацієнтів. Він у селі і за швидку допомогу - виїжджає на виклики: від ДТП до пологів. Незважаючи на стажування за кордоном (США, Канада, Франція), Вадим Вус все одно вибрав для роботи та життя Карпилівку. Його номер телефону є в кожного з понад 5 тисяч жителів, і для кожного з пацієнтів він цілодобово на зв\'язку. А всі відпустки він проводить з медичною командою волонтерів або навчає своїх колег на тренінгах сімейної медицини.

Дивитись сюжет

Артем Кухаренко став сільським головою у 22 роки. Його рідне село Подільське на Черкащині перебувало в не найкращому стані. Тому одразу після закінчення університету Артем вирішив повернутися додому і налагодити життя для своїх односельчан. Найперше йому вдалося об\'єднати сусідів - разом відновлювали електропостачання після бурі, перекрили декілька криш. Відремонтували сільський клуб. Щоб назбирати гроші на капітальне будівництво - дитячого майданчика, тренажерного залу - вирішили влаштовувати концерти. Невелика плата за вхід забезпечила додаткові кошти для села. На сьогодні все у Подільскому робиться руками самих селян та молодого сільського голови. Артемові Кухаренку вдалося довести своїм землякам, що життя села залежить від них.

Дивитись сюжет

Дмитро Лазма - наймолодший директор школи в Україні. Він виріс у вчительській родині, тому і сам хотів працювати у школі. 2017 року він витримав серйозний конкурс на посаду керівника столичної школи: на це місце претендували багато педагогів. І хоча до 25-річного директора спочатку не всі ставилися серйозно, він зумів показати досвідченим колегам свою активність та діловитість, а дітям - дружнє ставлення та розуміння. Дмитро Ламза запровадив проведення деяких уроків на природі та поєднання кількох дисциплін в одну. Сьогодні його курс - на фінську методику, де гаджети стають не ворогами, а помічниками в навчанні.

Дивитись сюжет

Юлія Ресенчук доводить власним життям, що можливості людини - безмежні. У 2006 році вона потрапила у ДТП і втратила здатність ходити. Відтоді життя 23-річної дівчини почалося заново. Вона не здалася, почала подорожувати Україною та Європою і навіть стрибнула з парашутом. Сьогодні вона допомагає людям з інвалідністю, очолює благодійний фонд, який допомагає реалізовувати інклюзію в Україні, створює навчальні проекти, які допомагають людям з інвалідністю реалізувати себе в ІТ-сфері. Захоплюється кінним спортом та йогою.

Дивитись сюжет

Олена Абаєва керує центром для дітей з особливими потребами. Ще кілька років тому вона не уявляла, що буде займатися саме цим. Олена з родиною переїхала до Сум із Донецька. Невдовзі лікарі діагностували у молодшого сина аутизм. Він потребував щоденної педагогічної корекції, проте в Сумах не було подібних закладів. Абаєви вирішили самі його створити. На це Олена отримала грант, який витратила на обладнання для центру, і продала квартиру. Сьогодні в центрі працюють психологи, логопеди, корекційні педагоги. Застосовують новітні методики і сучасне обладнання. Тут отримали допомогу понад 200 дітей. А сама Олена передає свій досвід роботи з особливими дітьми іншим батькам.